На самому початку ми це найчистіше скло, що може ввібрати й пропустити крізь себе всі сонячні промені, віддавши тепло й добро іншим. Та з часом з’являються тріщини, на скло налітає бруд і пропускати світло стає дедалі складніше. Залишаються тільки затінки, холод і чистий тваринний інстинкт до виживання, де все зводиться до того, хто перший завдасть удару.

«Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій» — це передісторія становлення Голодних ігор і тих, хто до них причетний. Відтак переносимося майже на 70 років назад від подій першого фільму про Катніс Евердін, коли президент Сноу був був ще молодим.

З моменту новини про смерть батька Коріолан Сноу (Том Блайт) пройшов довгий шлях у тринадцять років. Тепер він — студент Капітолійського навчального закладу, який плекає надії на отримання гранту, який дозволить йому здобувати освіту далі.

Молодий Сноу у всьому перший, кращий, найдостойніший із сірої маси. От тільки все це ширма: він, його сестра та бабуся заледве зводять кінці з кінцями і можливий гранд — єдиний шанс на виживання.

Аж тут стає відомо, що замість грошей на власне майбутнє він отримує на поруки трибута з 12 округу — Люсі Ґрей (Рейчел Зеґлер; так, та сама, яка нещодавно обскандалилися через екранізацію «Білосніжки» від Disney). Таке нововведення придумали організатори Голодних ігор до десятої річниці придушення повстання. І з перших секунд стає зрозуміло, що вона ще той фрукт і що легко з нею не буде.

Звідси починається довжелезний шлях до життя. Найгірше в цьому для головних героїв — жоден із них не впевнений у своєму майбутньому. Рейчел бере участь у гладіаторському бою на смерть, а Коріолан намагається вижити у не менш небезпечному басейні з акулами.

Для досягнення мети їм обом доведеться забруднити руки. І якщо Люсі залишається кристально чистою у своїх помислах, то Коріолан відкриває в собі зовсім іншу сторону. Холоднокровну, рішучу й напрочуд жорстоку. Це приносить із собою певні наслідки. І за них йому доведеться заплатити, здавалося, найдорожчу ціну, яку він тільки міг уявити.

Потрапляння в пекло, де правила настільки жорстокі, що за «не такий» погляд чи розмову можна опинитися на шибениці — ось нові реалії молодого Сноу. Ніяк не високі зали та бесіди Капітолія. Проте і в пеклі знайдеться янгол, який має голос співочої пташки. Той, що вже давно полонив його серце.

Тепер Сону отримав усе для того, щоби розпочати своє життя заново. Так, робота препаскудна, однак він міг жити, як захоче, їсти, що і скільки захоче. У похмурих реаліях Панему це ж фактично що омріяна свобода. Але ж ні. Цього не достатньо, цим не нагодувати внутрішнє єство, якому треба більше, жорстокіше. Якому потрібен контроль, тотальний. Йому потрібно все!

Тільки от усе й одразу не отримаєш — і юному Сноу чимось треба буде пожертвувати, щоб стати тим, ким ми його пам’ятаємо.

Разом із фільмом у пам’яті оживають кадри, панорами, костюми — все це залишилося на рівні «Голодних ігор». При чому навіть те, що здається кричущим в кадрі, гармонічно лягає в загальну картину. Образи підібрані вдало. І тут я говорю не тільки про головних героїв, а й усіх виконавців аж до масовки — всі вони відповідають антуражу тієї чи іншої сцени. Загалом картинка на дуже високому рівні.

Особливо хочеться відмітити образи Люсі Ґрей. Не знаю, хто займався костюмами, але всі вони мали дуже вже характерні візерунки. Один із таких образів хочу та можу вам показати. Спойлером це не буде, бо фото вже давно гуляє мережею.

На відміну від картинки, звук тут підвів. Майже весь фільм мені не вистачало акцентів супроводу, гучності діалогів і банальних фонових шумів. Можливо згодом, коли передивлятимусь фільм, моя думка зміниться, проте зараз маємо саме це.

Перейдімо до акторів. Я прекрасно розумію, чому на головну жіночу роль обрали саме Рейчел Зеґлер — вона буквально влилася у свого персонажа. Видавала емоції впродовж всього фільму й робила це на високому рівні. Чого не можу сказати про Тома Блайта, виконавця ролі молодого Сноу. Спочатку в нього обличчя закоханої людини, потім гримаса страждання й болю. А під кінець — вираз божевільного та спроба продемонструвати зверхність і пиху. Словом, не вистачило мені його у фільмі.

Але це перекривають інші актори. Шикарно відпрацював всім нам знайомий пан Пітер Дінклейдж. Нахабний і хитрий професор, що постійно те й робить, що капостить всім, особливо молодому Сноу. Також хочу поділитися захопленням від гри пані Віоли Девіс. Якщо роль Аманди Воллер в DC не надто дає простору для показу акторської майстерності, то тут її персонаж, доктор Волумнія Галія, просто-таки видавала всі кольори райдуги. Буквально.

Підводячи риску під написаним вище, скажу наступне: це ті самі «Голодні ігри» в плані якості картинки, інтриг і подій, що за ними слідують. Тут дуже точно показано те, як починалася щорічна традиція Панему і як зародилися знайомі нам речі аж до найменших подробиць.

Зізнаюся, дивиться важче за оригінальну серію фільмів, але й часи там показані інші. Ті, де все не так величаво та з розмахом, як це робить президент Коріолан Сноу, ще ні.